бар'єром, може  ускладнитись  розвитком  ранової  та  загальної  інфекції  —
сепсису.
  Втрата  рідини  через  ранову  поверхню  та  депонування  її  в  тканинах
унаслідок  порушення  дренування,  лімфатичного  відтоку  (набряк   тканини)
призводить до  різкого  зменшення  об'єму  циркулюючої  крові,  гіповолемії.
Остання у разі поширеного опіку часто  призводить  до  розвитку  шоку,  якщо
втрачена рідина (плазма) не відновлюється.  Хоча  еритроцити  у  зоні  опіку
гинуть, втрата їх  порівняно  з  плазмою  невелика  і  тому  спостерігається
гемоконцентрація. У хворих з опіком  різко  підвищуються  також  метаболічні
процеси,  що  передусім  (первинне)  пов'язане  з  гіперпродукцією  гормонів
катаболізму  (катехоламіни,  кортизол,  соматотропін,  глюкагон),  а   також
(вторинно) із втратою тепла внаслідок втрати шкіри та води.  Велика  витрата
енергії (до 7000 ккал щоденно) у разі поширених опіків, особливо за  рахунок
втрати білків, супроводжується прогресуючим зменшенням маси тіла.

                             IV. КЛІНІКА ОПІКІВ
   Клінічний перебіг опіків залежить від їх  розмірів  (площі  та  глибини),
локалізації, індивідуальних особливостей організму (віку потерпілого, стану
здоров'я),  а  також  від  характеру  термічного   чинника.   Визначальною,
звичайно, є площа опіку.
  Обмежені опіки мають такий самий перебіг,  як  місцевий  рановий  процес,
супроводжуючись   незначними   загальними   порушеннями   (головним   болем,
невеликою   тахікардією,    незначним    підвищенням    температури    тіла,
лейкоцитозом, деяким збільшенням гематокриту).
  поширені опіки перебігають за типом опікової хвороби, особливістю якої  є
фазність. У перші  24—72  год  у  багатьох  потерпілих  (до  50  %)  у  разі
поширеного  опіку  спостерігається  гіповолемічний   шок   різного   ступеня
тяжкості з  усіма  його  проявами:  зниження  температури  тіла,  кров`яного
тиску, зменшення діурезу, тахікардія, спадіння поверхневих вен, сірий  колір
та підвищена вологість шкіри тощо. Опіковий шок, на відміну від  інших  його
видів, зокрема травматичного  та  геморагічного,  у  багатьох  випадках  має
тривалу  еректильну  фазу,  в  якій  переважають  явища  психоемоційного  та
моторного збудження, підвищення кров'яного тиску з  прискоренням  серцебиття
тощо.
  За умови належної організації першої допомоги та боротьби з  гіповолемією
і  болем  частота  шоку  може  бути  зменшена.  Про   це   свідчить   досвід
спеціалізованих відділень. Через 48 — 72 год після опіку  розвивається  фаза
так званої токсемії, яка звичайно триває.
2 тиж. Вона пов'язана із всмоктуванням продуктів розпаду уражених тканин  та
порушенням обміну речовин і у разі поширених опіків буває  у  25  %  хворих.
Хворі стають збудженими чи млявими, скаржаться на нудоту, блювоту,  головний
біль, втрату апетиту, підвищення  температури  тіла.  З'являються  порушення
дистрофічного  та  запального   характеру   (пневмонія,   нефроз,   гепатит,
виразкова хвороба шлунка  та  дванадцятипалої  кишки  —  так  звані  виразки
Curling`s, ентерит тощо). Фаза токсемії  у  багатьох  випадках  (особливо  у
разі недостатності  заходів  щодо  закриття  опікової  рани  та  запобігання
розмноженню інфекції) переходить у септикотоксемію. Ця фаза буває  переважно
у разі глибоких поширених  опіків.  Інтоксикація  поглиблюється  за  рахунок
розвитку інфекції опікової поверхні і резорбції  мікробів,  їх  токсинів  та
гнійного ексудату.
  Інфікування  може  обмежуватись  лише  рановою  поверхнею  із  загальними
токсичними  явищами  (так  звана  гнійно-резорбтивна  гарячка)  чи,   рідше,
зумовити  сепсис  (септицемію  чи   септикопіємію).   Інфекція   залишається
головною причиною смерті хворих з опіками.
  Сепсис спостерігається переважно  у  потерпілих  зі  значними  за  площею
опіками ІІІБ —  IV  ступеня,  особливо  за  певних  умов  (цукровий  діабет,
атеросклероз,   анемія,   гіпопротеїнемія,   гіповітамінози,   недостатність
кровообігу  та  ін.).   І   хоча   в   останні   роки   завдяки   ефективній
антибактеріальній терапії та ранньому  хірургічному  втручанню  (вирізування
некротичних  тканин  та  пластичне  закриття  опікових  ран)   сепсис   став
зустрічатись рідше (близько у 7 % хворих з  глибокими  поширеними  опіками),
ефективність заходів щодо його запобігання та лікування набагато гірша,  ніж
стосовно профілактики та  лікування  опікового  шоку.  Головними  збудниками
інфекції  на  опіковій  поверхні  та  сепсису  є  стафілококи,   синьогнійна
паличка, рідше — гемолітичний стрептокок і кишкова паличка.


          V. ЛІКУВАННЯ ОПІКІВ, ПЕРША ДОПОМОГА ТА ПРОТИШОКОВІ ЗАХОДИ
   Лікування  термічних  опіків  складається  з  подання   першої   допомоги
потерпілим  на   догоспітальному   етапі   та   лікування   в   хірургічних
спеціалізованих закладах.
   Від якості першої допомоги часто залежить  подальша  доля  хворого.  Вона
полягає в зупинці дії термічного агента,  забезпеченні  потерпілого  свіжим
повітрям та запобіганні забрудненню рани мікрофлорою.
   Загасити палаючий одяг краще шляхом  накривання  потерпілого  ковдрою  чи
плащем (пальто) або ж водою. При цьому його треба  покласти,  щоб  полум'я,
піднімаючись угору, не перекинулось на голову та обличчя. Не можна бігти  в
палаючому одязі — це тільки роздмухує полум'я. Після загашення полум'я одяг
негайно треба зняти, перед цим обливши холодною (але не крижаною) водою. Це
ж саме робиться і тоді, коли опік стався під дією окропу чи гарячої рідини.
Але в жодному разі не можна допускати переохолодження хворого, бо це сприяє
розвиткові шоку. Обливання холодною водою є  також  лікувальним  засобом  —
знеболює та запобігає поширенню опікової деструкції тканин  углиб,  зокрема
переходу ІІІА ступеня в ІІІБ, а також набряку і  нагноєнню.  З  цією  метою
особливо доцільно обливати водою під час надання першої  допомоги  (але  не
пізніше ніж через 30 хв. після опіку) у разі непоширених  опіків  (особливо
опіків кінцівок). Охолодження водою опікової  поверхні  триває  впродовж  2
год.
   Для забезпечення свіжого повітря потерпілого переміщують з  місця  пожежі
(чи заповненої димом та отруйними газами кімнати) на відкритий простір чи в
приміщення з чистим повітрям. Після цього  його  зігрівають.  При  асфіксії
хворому роблять штучну вентиляцію легень (рот до рота чи рот до носа).
   Останній акт першої допомоги — запобігання зараженню опікової поверхні  —
здійснюють шляхом загортання потерпілого  в  чисте  простирадло,  марлю  чи
поліетиленову плівку (великі  опіки)  або  накладання  бинтової  асептичної
пов'язки при обмежених опіках. Внутрішньовенно вводять аналгетики і негайно
перевозять потерпілого до лікарні.
   Особам з поширеними глибокими опіками, яким загрожує розвиток шоку чи які
перебувають у стані шоку, в машині "швидкої допомоги" розпочинають введення
протишокових розчинів (сольові розчини або реополіглюкін, розчин лактату чи

Разместил: Гость Прочитано: 7104